Ліричні вірші




Тобі, напевне, щось приємне сниться.
Позолотила осінь листя клена
Гортає листопад останні теплі дні
Внукові
Розкажи
Бузкове щастя
Яблуневий туман
Ромашки
До школи
Мамі
Ластів'ята
Лелеки
Батькові
Вчительці
Час
Осінь
Ехо війни
Нам випало родитись на землі
У тата на обличчі борозенки
Скоромовка
Новий рік
Весна запізнилась
Пустоцвіт
Криниця
Татова порада
Підсвічники
Українським жінкам
Хто б пояснив чому?
Осінні спомини




Тобі, напевне, щось приємне сниться.

Тобі, напевне, щось приємне сниться.
Усмішка притаїлась на лиці.
Можливо, в дідуся стара криниця
Над нею копошаться горобці.
У сні зростай і сили набирайся,
Щоб з гідністю зустріти новий день.
В людей добра і щирості навчайся.
І батькових не забувай пісень.
Тобі вже не співаю колискову,
На скронях пробивається пушок.
І ти, немовби, зовсім випадково
Від тата станеш вищий на вершок.
Тебе, як у дитинстві, не пригорну -
Ніяково від ласк таких тобі.
Від них ти ухиляєшся проворно,
Мені також стає непособі.
Тебе мені подарувала доля,
Щоб ти побачив цей прекрасний світ.
Хай ранньої весни твоя зозуля
Напророкує щиру сотню літ.
І зоряними будуть твої ночі,
А ранки щиро сповнені надій,
Хай смуток не затьмарить твої очі
І обмине життєвий буревій.
Куди б не занесли тебе дороги,
Якими б ти світами не блукав,
Уклінно я проситиму у бога,
Щоб хтось твою зозулю не злякав.

Позолотила осінь листя клена

Позолотила осінь листя клена,
Гортає листопад останні теплі дні.
Вже білим павутинням засновано півнеба.
І з приморозком першим лист паде до ніг.
А я так хочу повернути літо,
Щоб збулося усе, що не збулось.
І нерозтраченим теплом тебе зігріти.
І тільки я, але не інший хтось.
Хоч срібло вже лягло на твої скроні.
І наша не повернеться весна.
Я знов в свої беру твої долоні.
І ти повір - у мене ти одна.
Життя перемінило пори року,
Але яка у тому дивина?
Повиростали діточки нівроку.
У нас, то осінь, а у них - весна.
Вже на побачення спішить дочка,
І хтось їй ніжно пальчики цілує,
А в моїм серці спомину ріка
Не затихає, а вирує.

***********

Гортає листопад останні теплі дні

Гортає листопад останні теплі дні.
Вже білим павутинням засновано півнеба.
І з приморозком першим лист паде до ніг.
А я так хочу повернути літо,
Щоб збулося усе, що не збулось.
І нерозтраченим теплом тебе зігріти.
І тільки я, але не інший хтось.
Хоч срібло вже лягло на твої скроні.
І наша не повернеться весна.
Я знов в свої беру твої долоні.
І ти повір - у мене ти одна.
Життя перемінило пори року,
Але яка у тому дивина?
Повиростали діточки нівроку.
У нас, то осінь, а у них - весна.
Вже на побачення спішить дочка,
І хтось їй ніжно пальчики цілує,
А в моїм серці спомину ріка
Не затихає, а вирує.

Внукові

Крізь сон з жалю маленькі губки кривляться - 
Не хоче, щоб його пускали з рук.
На білий світ широко, щиро дивиться.
Для доні - син, ну а для мене - внук.
У сорок п'ять мене назвали дідом.
А в мене ще так повно сили й снаги.
І тулиться маленьке, буле диво,
Мов кошенятко, треться до ноги.

***********

Розкажи

Розкажи, хто тобі міг про мою повідати зраду,
Хто придумати зміг, що я в серці покинув тебе,
Хто посіяв в душі зеренце недовіри й відрази.
Але знай, що воно не пустило коріння своє.

Не буває весни без дощу, без вітрів, і без грому.
Не буває любові без болі у юних серцях.
Але знову лечу, повертаюсь до рідного дому,
Щоб утерти сльозу на заплаканих твоїх очах.

Я дарую тобі всіх полів ще незірвані квіти
І ранкову росу в некошених травневих лугах.
Мені страшно гадать, що я міг десь тебе не зустріти,
Не пізнати ночей, що летіли над нами, як птах.

***********

Бузкове щастя

Бузкове щастя із тобою ми шукали.
І лиш для нас у травні цвів рясний бузок.
Надії наші й сподівання не пропали
І ми знайшли, знайшли своїх п'ять пелюсток.

Пелюстка перша - то незраджене кохання,
Пелюстка друга - то є двійко діточок,
Пелюстка третя - всіх ночей твоїх чекання
І так сподіваний з дороги мій дзвінок.

А двох останніх ще не звідав аромату,
Бо не прийшла іще, мабуть, на те пора.
І обмина тривога нашу хату,
І обминають її смутку два крила.

Бузковий цвіт, неначе той маленький хрестик,
І кожен сам шукає свій листок.
А ми знайшли з тобою п'ятилистник -
П'ять судьбоносних ніжних пелюсток.

***********

Яблуневий туман

Яблуневий туман твою душу теплом обігріє,
Легким подихом вітру розвіє тривожний твій сон
І уміхнених вуст твої знов мені сонечко гріє,
До обіймів моїх ти здаєшся в солодкий полон.

Може ласкам твоїм вже немає ні міри, ні краю
І мене огортає солодка безмежна туга.
Я тебе знов і знов, мов прочитану книгу, читаю -
Між рядками знаходжу нові невідомі слова.

***********

Ромашки

Скажіть мені, ромашки польові,
Чи можуть ваші пелюстки донести
До милої несказані слова,
Що вас так ніжно у долонях пестить.

Чи, може, ви помрете на вікні
Так й не сказавши те, що я замислив.
І богом не пробачиться мені,
Що в смерті вашій не знайшлося смислу.

Що ви зів'яли і ваш блий цвіт
І серденька ясні жовтогарячі
Так не змогли отримати отвіт
На наміри палкі юначі.

Чи то я вас даремно в полі рвав,
Навіки розлучивши із росою,
І вас коханій дарував -
Дівчині із русявою косою.

***********

До школи


Пахло в хаті свіжим хлібом з тміном.
Мама вся в святковому вбранні
Наказала вмити руки з милом
І сорочку подала мені.

Я старанно брав в долоньки воду,
Заспане вмиваючи лице.
Сонце першим променем зі сходу
Впало на щербате відерце.

Того ранку я пішов до школи
І хоча пливуть рікою дні,
Не забудуя, клянусь, ніколи
Перший зошит, куплений мені.

Чисті аркуші в косу лінійку -
Поле, незасіяне зерном,
Простягалась у життя стежина
Тканим чорно - білим полотном.

***********

Мамі

Життя прожите не безплідно, 
бо хто, як може, так живе...
буває зразу користі не видно
і це хапає за живе.

Але якщо хоч вутла деревина
Пустила пагони і дала повний ріст,
Гріха твого вже згладилась провина
І вже життя є певний стиглий зміст.

Чи дасть вона плоди тобі - не знати
І не пізнати їх пахучий смак.
Пригадую той день, як згасла мати,
Мов скошений косою ярий мак...

Зійдуть сніги і знов прийде весна.
Зозуля накувала літ немало,
Та в серці все бринітиме струна,
Та, що пірвалась, як тебе не стало...

***********

Ластів'ята

Прилітайте ластів'ята до батьківської оселі - 
Батько в стайні біля стелі вам дощечку приладнав.
Принесіть тепло весняне. І заквітнуть знов марелі
Край дороги біля хати, де я вмить дорослим став.

Тут хлопчиськом білогубим починав я ряст топтати,
На сопілці бузиновій першу пісню вигравав.
І в заобрієві далі тут мене водила мати...
Тут моїх доріг початок... тут я вмить дорослим став...

Тут веснянка материнська обірвалась на півслові...
І в єдину мить для мене потемніли небеса,
І в сиру важку могилу ту лягла не посивіла,
Така рідна, найдорожча мамина важка коса...

***********

Лелеки

Айстри розцвіли на грядці пишно - 
літо роздало своє тепло.
І вже осінь подихом неспішним
Піднімає птаха за крило.
Вже йому прийшла пора літати,
В край далекий вслід за літом
Покидати сплетене гніздо.
Там, куди сховалось літо,
Так же п'янко пахнуть квіти
І струмить холодне джерело.
Може, це така у птиці доля,
Що йому відкрилися світи.
Залишилась під гніздом тополя,
В небі журавлиний крик застиг...
Що ж то діється із нами,
Що ми слідом за птахами,
Покидаєм рідні береги?
Залишились вдома діти
І батькам ще сонце світить...
Та невже собі ми вороги?
Повертайтесь, лелеки,
Покидайте край далекий,
Вас чекає рідна сторона.
Теплих є країв багато -
Є у чому вибирати,
А Вкраїна - матінка - одна.

Батькові

Вишневим цвітом закосичились сади
І падає на землю теплий білий цвіт.
На ньому круглі крапельки води.
Пелюстки стеляться на батьківський поріг.

Старенька хата потопає у цвіту,
А в хаті тато - винуватий без вини.
Чому приречений на сиву самоту,
Коли у нього два міцні сини?

А в тім садочку кожної весни
Цвітуть марелі рясно на межі,
Одно поля ягоди сини,
Та між собою рідні та чужі...

Скупа сльоза засохла на щоці
І вже несила ці терпіти муки.
Чому так рідко, десь вряди - годи
Його відвідують сини й онуки?

Не втяму їм, що миттю невблаганно
Спішать в минуле батькові роки,
І прийде час, а він не за горами,
Коли від нас він піде навіки...

***********
Вишневим цвітом закосичились сади
І падає на землю теплий білий цвіт.
На ньому круглі крапельки води.
Пелюстки стеляться на батьківський поріг.

Старенька хата потопає у цвіту,
А в хаті тато - винуватий без вини.
Чому приречений на сиву самоту,
Коли у нього два міцні сини?

А в тім садочку кожної весни
Цвітуть марелі рясно на межі,
Одно поля ягоди сини,
Та між собою рідні та чужі...

Скупа сльоза засохла на щоці
І вже несила ці терпіти муки.
Чому так рідко, десь вряди - годи
Його відвідують сини й онуки?

Не втяму їм, що миттю невблаганно
Спішать в минуле батькові роки,
І прийде час, а він не за горами,
Коли від нас він піде навіки...

***********

Вчительці

Ви поспішали
Кожен десь до школи
Як тільки ранок сонцем засірів
Щоб засівати не завжди родюче поле
Наших необтесаних голів
Ваше щедро сіяне зерно
Проросло і дало колоски
Та у сивині і Ваших скронях
І від нас є сиві волоски.

Час

Докоряє внуку дідо
- Чом не спиш після обіду,
А онук йому не те:
- Ви ж бо також не спите
- Я не можу, внучку, спати.
Жалко часу витрачати.
Внук не можу зрозуміти
- Та чого його жаліти?
Часу он скільки багато,
Що не варто жалкувати.
Часу ніби повний міх.
Його вистачить на всіх.
Відповів не це дідусь,
Усміхаючись під вус:
- Поясню тобі, як вмію,
Ти розумний – зрозумієш.
Час немов ті гарні квіти,
Що ростуть, коли ви діти,
Цвітом буйним і багатим
Квітнуть для матусі й тата.
А для баби і для діда
Наче день після обіду.
Квітка голову схиляє,
Коли сонечко сідає.

Осінь

Немов горять у парку клени
Лист кружляє у танку
Ніжні пелюстки шафрану
На галявині косицями
Розцвіли в березнячку
Заходилась щедра осінь
Пурпуровими фарбами
Розфарбовувати край
У рожеве помальований
За хмарками ляга на заході
Сонця спілий коровай
Першим приморозком вранішнім
Мов за сизими туманами
Посивіє далина
Творить пензлями невтомними
Осінь чарівними барвами
Ці дива…

Ехо війни

Ріллею чорною
Нарізані поля
Мов скидки житнього
Домашнього буханця
Вже років шістдесят
Як відійшла війна
Її відлуння
Досі озивається
Земля що щиро
Плодила зерно
Напевне нам
Вже каятися пізно
З її грудей
Посіяне в війні
Ще до сих пір стирчить
Страшне залізо
І вибухи лунають
В мирний час
Хоч і нема на рідній супостата
Продовжує жорстока
І страшна війна
Свій урожай незібраний збирати.

Нам випало родитись на землі
Відкрилося на час життя віконце. 
А ми є хто? Ми тільки тінь на ній,
А тінь зникає, як заходить сонце…




У тата на обличчі борозенки

У тата на обличчі борозенки
Рясніють, ніби скиба на ріллі.
І руки мами в павутині зморшок
Якось вночі наснилися мені.
Взяла за горло туга у кліщі
І сум чоло побороздив рівцями.
Не бути вже дитиною мені,
Коли нема ні тата, ані мами.
Сліпими вікнами зустріне отча хата
І стежка поросла на тій вузькій дорозі,
Де пусткою порожньою вдивляються із хати,
Ті, що нема їх більше на порозі…

Скоромовка

Жовте жук жмакав жабо.
Жито жали жабки.
Ткали жовте полотно
Жовтокрилі бабки.
Жабуринням затягнуло,
Замулило дно в ставку…
Жваво треба розказати
Скоромовку отаку!



Новий рік

Снігу булого зима,
Надворі насіяла.
У Мороза борода
Розпушилась віялом.
І малює на вікні
Візерунки матові.
Подарунки Дід несе
Мені, мамі й татові.
Мамі хустку пухову,
Валянки для тата,
Мені іграшку нову –
Буде чим пограти.
Дідусеві бороданю
Раді всі в родині.
Довгожданий Новий рік
Наступає нині!

Весна запізнилась


Весна запізнилась. Знову сніговиця
Землю білим покривалом вкрила.
На краю гніздечка стомлені лелеки
Сушать випрані снігами чорно-білі крила.

Пустоцвіт



Цвіли, на плід рясний надію мали. 
Не збулося, шкода, що так цвіли.
Розвіяні серед вітрів
Пелюстками опали.
Бо молоді були,
Коли весна буяє
Нема де силу діти.
Хто з нас цінує молодості цвіт.
А цвіт опав, засох.
А як же діти?
Прости Господь, вродили, що могли…


Криниця



 У прадавній хащі
Є «крива» криничка.
В спеку чи в морозні холоди
Пролісками пахне,
Як сльозинка чистий
Смак її цілющої води.
Стелиться стежина
До її джерельця.
І що божий день
В любу погоду
Спрагу утамує
І зігріє душу
Лагідна «Кривої» прохолода.
Над низеньким зрубом
Височить капличка.
На престолі там
Свята родина.
Матінка Господня
Ладно схилилась
Над колискою свого
Ісуса-сина.
Тут не в’януть квіти,
Бо приходять люди
З того джерела
Води напитись.
І своєму Богу
Спраглою душею
В тихім місці
Тихо помолитись.


Татова порада


Казав мені колись 
Покійний тато,
І був правий,
Хоч я не розумів:
«Бодай ти вдень
Не заробив багато,
Зате увечір
Смачно попоїв.
І сон твій
Скупості черв’як
Не потривожить,
Бо малоймущий
Спокійніше спить.
Він навіть в снах
Добра свого не множить
І з жадібності
Жахами не снить…»


Підсвічники

На Паску, найсвітліше
В світі свято
До церкви тягнуться
Святкові верениці.
Та поміж вірних
Кошики багаті
Також несуть
І Януси дволиці.
Минули ті часи,
Коли вони були
В поготі, наверху при владі.
Занапастили душу так,
Що вже й самі не раді.
І навіть ті, що ще
За комуністів
Валили церкви, нищили хрести
У вишитих сорочках урочисто
Співають в хорах сестри і брати.
Прийшла пора
Подумати про душу?
Горіти в пеклі не кортить нікому.
Стоять у церкві іуди послушно.
Свячені кошики несуть додому.
Покаялись!
Та чи Господь повірить
Тих каяттів у щирість та прозорість,
Не просвітліли душі у катів.
Вони й від Бога хочуть мати користь!


Українським жінкам

Буває так, що сваримось ми з вами
І горло дрем аж до хрипоти,
Не гербуючи ницими словами,
Та пилимось немов оті коти.
Як жінка скаже щось наперекір
І це нам зовсім є не до вподоби,
Гордливо задираємо хвости,
Поводимося гірше від худоби…
Так, споконвіку завше в хаті піє
Не курка, а таки когут.
Корова в упряжі ходити не уміє,
А носить віл на шиї свій хомут.
На хлопові тримаються, говорим,
В обійсті до тих пір міцні кути,
Як п’ятий є. Нема? То без підпори
Чи встоїть хата – це вже не взнати.
Із досвіду чужого вже відомо,
а може хто вже власний має,
Валиться хата у газди отого,
Як п’ятого кута вона не має.
Вклонімося українським жінкам,
Що п’ятий стовп наших обійсть тримають.
Без них не варто навіть жити нам.
Нехай вони це, рідні, завжди знають!


Хто б пояснив чому?


Хто б пояснив чому на Україні,
Немов лихої-лютої пори
Зіницями сліпих вікон пустинних
На білий світ вдивляються двори.
Покинуті, немов який непотріб,
Куди поділись ті, хто тут раніше жив?
Водицю пив з криниць студених і глибоких
І в сутінках з зірками говорив.
Біля криниць забутий кущ калини.
Забутий сад. Ніхто тут більше не живе.
І мамою колись политої калини
Уже ніхто ягідок не зірве.
Впадуть замерзлі в ягодах сердечка
І проростуть колись рясним кущем.
Заквітнуть цвітом білим та уродять рясно,
Умиті божих сліз рясним дощем.
Нас пролигнули, мов собака муху,
Великі ненажерливі міста.
І на толоках, де колись стада паслися
Тепер пасеться півтора хвоста.
Знецінилась земелька-годівниця,
Немов нема потреби праці на ріллі.
І встидно стало на долонях мати
Від праці на городі мозолі.



Румяні щічки, щ одісталися тобі
Не просто так звабливо позначились.
То плавали достиглі яблука в відрі,
Водою із котрого ти умилась.
Рясною позолотою листків опалих
Стелилась осінь до дівочих ніг,
А ти ступала боса І простуди не боялась
А я на тебе надивитися не міг.
Не залишай мене
Цей давній спомин
І кожна осінь
Яблука дарує.
Уже минуло повних тридцять літ
А погляд твій мене все ще чарує.
Опалим листям знову осінь п’янить
І яблука що плавають в відрі
А я не можу позабути ноги босі
І ці рядки, присвячую тобі.


При використанні матеріалів сайту чи їх частин посилання на сайт обов'язкове
© 2010 Mariana Stefak